Супроти сили зводилася сила,
Шаблі дзвеніли і ревли гармати...
А жінка просто - народила сина,
Щоб на синів Земля була багата.
Не в затишнім пологовім будинку -
Родила важко в полі під копою.
Земля шепнула: "Я поможу, Жінко!"
У спраглі губи збризнула росою.
І, оселилась радості краплинка.
В убогій хаті у старій колисці.
Земля всміхалась: "Не журися, Жінко,
Отак і дочекаємось невістки!"
Як в хаті не лишалось ні скоринки,
І зрів голодний жах в очах дитини,
Земля втішала: "Я врятую, Жінко!"
Й вродила лободою попід тином.
І виріс син.
І Землю боронити
Супроти зла підвівся чесно й прямо.
І впав на Землю, кулею пробитий,
Востаннє скрикнувши коротке й ніжне: "Мамо!"
...А метері в ту ніч весілля снилось:
На шлюбнім ложі - подушки веселі...
Земля сказала: "Жінко, ти спізнилась...
Я вже послала синові постелю."
І стала Жінка, як недоля, сива,
І закляла Землю чорною клятбою!
Земля зітхнула: "Ти ж для мене сина
У полі спородила під копою..."
І не роса - гірка сльоза розпуки
Лице Землі, порите горем, змила
І жінка стихла.
Й вузлуваті руки
Землі поклала на чоло зболіле.
... Відтоді разом тужать над могилами,
І чує в світі кожна бадилинка,
Як ревно просять миру в світі білому
Дві вічні матері -
Земля і Жінка.
